Історія депатологізації гомосексуалізму

Актуальність. Гомосексуальні відносини супроводжували людство протягом всього його існування. На сьогодні тема одностатевих стосунків давно вийшла з медико-юридичної площини в площину політичну. Внаслідок чого питання стало настільки спірним та делікатним, що інколи фахівці уникають давати конкретне тлумачення даного явища.

Мета статті дослідити історію зміни суспільного відношення до одностатевих відносин.

Основна частина. Згідно підручника психіатрії, гомосексуалізм (гомосексуализм, homosexualismus) – це сексуальний потяг од осіб однойменної статі. Проявами його у чоловіків є педерастія, у жінок – лесбіянство [8, с. 388]. Сам термін «педерастія» походить від грецького paides – дитина, так древні греки називали любов дорослих чоловіків до хлопчиків-підлітків. Тоді як жінок, які мали потяг до своєї статі, в древньому Римі називали тріадами (від грецького дієслова «трібейн» — терти, звідси ж пізніше пішов термін – трібадізм).  В новий час жіночі одностатеві відносини стали називати «сапфічними» (сафічними) або «лесбійськими» за іменем древньогрецької поетеси Сафо з острову Лесбос, на якому вона жила [3].

Відношення суспільства до гомосексуальних відносин було різним. Як правило гомофіли прагнуть використовувати згадки про античну епоху, яка була однією з найбільш терпимих до одностатевих зв’язків. Хоча по відношенню до всього філогенезу людства тривала відносно мізерний час. До того ж, навіть в античну епоху, питання одностатевих відносин сильно залежало від політико-юридичних аспектів. Так, відповідно до поглядів законодавця Солон (VII-VI ст. до н. е.)  сексуальний зв’язок з підлітками розглядався як найбільш безпечна форма сексуального задоволення, яка  крім того мала й виховне значення. Тоді ж вважалось, що гомосексуальні схильності були пов’язані з естетикою та інтелігенцією. При цьому такий вид сексуальних взаємин був суворо заборонений рабам, оскільки господарі були зацікавлені в одержанні потомства від них. Однак, уже в IV ст. до н.е. імператор Костянтин керуючись релігійними та політичними мотивами ввів смертну кару за гомосексуалізм [1, с. 17]. Зазначимо, що жорсткі покарання за такий вид статевих відносин було досить розповсюдженою практикою в різних народів та в різних релігіях. Так, у древніх євреїв гомосексуалізм суворо засуджувався та карався смертю [1, с. 18]. Такої ж позиції дотримується мусульманство, де за гомосексуальні статеві контакти між чоловіками застосовується покарання [3].

Однак, на сьогодні відбувається найсильніша в історії людства спроба нормалізації гомосексуальних відносин, з поступовим наближенням їх до гетеросексуальної норми. Першим кроком до якого стало виключення гомосексуалізму зі списку психічних розладів.

Відбулося це на фоні інформаційних повідомлень про перенаселення нашої планети, які почали звучати з засобів масової інформації в 50-х та кінці 60-х років минулого сторіччя. Так, за посиланням А. Карлсон відомо, що у 1954 р в США був опублікований памфлет «Бомба населення», де описувалась загроза швидких темпів зростання населення і заявлялося про нагальну необхідність контролю над народжуваністю. Через п’ять років, у 1959 р Державний департамент США видав доповідь про тенденції світового населення, в якому прозвучав висновок про те, що його стрімке зростання загрожує міжнародній стабільності [2]. У 1969 році в своєму зверненні до Конгресу президент США Ніксон назвав зростання населення «однією з найсерйозніших проблем для долі людства» і закликав до невідкладних дій [20].

На фоні чого, Віце-президент Міжнародної федерації з планування сім’ї – Фредерік Яффе, 11 березня 1969 р. видає Меморандум про методи скорочення народжуваності [14, с.9], де одним із дієвих засобів називається стимуляція зростання гомосексуалізму.  Пізніше, президент США – Річард  Ніксон звертається до Конгресу з повідомленням, що зростання населення землі є однією з найсерйозніших проблем для долі всього людства, та потребує термінових дій.

В цей час, центральними фігурами у розробці та впровадженні політики обмеження дітонародження стали – соціолог Кінгслі Девіс  поруч з популяризацією контрацепції, абортів та стерилізації, він також пропонує заохочення неприродніх форм статевого акту [19]

Представляючий Національну академію наук США – Престон Клауд наполягає на необхідності прискорення популяційного контролю. Пропонуючи легалізацію абортів,а особливо – гомосексуальних союзів  [17].

В цей час, в суспільстві поступово розгортається масштабна інформаційна компанія по нормалізації гомосексуальних відносин. Тоді як ще тільки в 1963 р. в докладі Нью-Йоркської медичної академії йшлось про наступне:

«…Гомосексуалізм на справді є захворюванням. Гомосексуаліст – це індивід з  порушенням емоційної сфери, який не здатний до формування нормальних гетеросексуальних відносин … Деякі гомосексуалісти вийшли за рамки чисто захисної позиції та стверджують, що таке відхилення являє собою бажаний, благородний та кращий спосіб життя» [21].

В липні 1969 року в Нью-Йорку спалахує відомий Гей-бунт, який одержав назву Стоунволлського повстання (Stonewall riots)  [16]. Протягом п’яти днів агресивно налаштована група гомосексуалів влаштовувала вуличні безпорядки, розгромлювала магазини, спалювала автомобілі тощо. При цьому відмічається, що поліція проявляла невластиву їй пасивність. Події тих часів пізніше були відображені в фільмі «Стоунволл» Роланда Еммеріха.

Одразу після Стоунволлського повстання їх призвідники створюют організацію – Гомосексуальний фронт звільнення (Gay Liberation Front, GLF) [18]. Активісти цієї організації висувають низку вимог, головні з яких зосереджені на питаннях психіатрії:

1)  Вимога, щоб психіатрія як наука відмовилась від свого попереднього негативного відношення до гомосексуалізму.

2). Публічно визнала, що гомосексуалізм не вважається хворобою.

3). Розпочала активну компанію з метою викорінення розповсюджених «упереджень» стосовно гомосексуалізму. Включаючи роботу з широким загалом та внесенням змін в чинне законодавство.

4). Вимога обов’язкової співпраці психіатрів у вигляді консультацій з представниками гомосексуальної спільноти. Що дозволить контролювати точність та правильність виконання висунутих спільнотою вимог.

З 1971 року відбувається низка акцій. Гомосексуальна спільнота, оголосивши психіатрію своїм ворогом, протягом трьох років систематично зривають конференції Асоціації психіатрів Америки (далі – АПА) та виступи професорів, які продовжували називати гомосексуалізм хворобою. Непоодинокими стають прямі погрози вченим та лікарям.

Експерт в області психології статевих відносин, професор Чарльз Сокаридес згадував про це так:

«Войовничі групування гомосексуальних активістів розгорнули справжню компанію по цькуванню спеціалістів, які висували аргументи проти виключення гомосексуалізму з списку відхилень; вони проникали на конференції, де проходило обговорення проблеми гомосексуалізму, влаштовували дебош, ображали доповідачів, зривали виступи…»  [22]. Всі ці дії додатково підкріплювались листами та телефонними дзвінками з образами та погрозами фізичної розправи.

Поступово організатори зірваних конференцій йдуть на зустріч вимогам та створюють спеціальну комісію по гомосексуалізму всередині Асоціації психіатрів Америки. Дана комісія повністю комплектується з гомосексуалів. Після чого поступово та впевнено розгортається процес депатологізації гомосексуалізму.

Онука президента Американської психіатричної асоціації Джона Шпігеля – Аликс Шпигель, яка пізніше зізналась в своїй гомосексуальності, розповіла про те, як її дідусь готував підґрунтя для внутрішнього перевороту в Асоціації. Так, в Президент  Американської психіатричної Асоціації, у себе вдома, збирав однодумців, які називали себе Гей-Пі-Ей (Gay—P-A). На таких зібраннях обговорювався план висування молодих гомолібералів на ключові позиції в Американській психіатричній Асоціації [24].

Зрештою, після кількох років потужного тиску, як ззовні, так і зсередини, Американська психіатрична асоціація – здалася. В грудні 1973 року Американська психіатрична асоціація виключила гомосексуалізм з списку  психічних розладів (ДСМ-2) [10]. А вже в 1980 році, в новому виданні Міжнародного класифікатора хвороб (ДСМ-3) діагноз «гомосексуалізм» було замінено на діагноз «его-дистонічний гомосексуалізм» [11]. Та перенесений в категорію психо-сексуальних розладів. Згідно нового визначення тільки ті гомосексуали, які відчувають дискомфорт від свого потягу стали вважатись хворими.

При цьому особливої уваги заслуговує не тільки те, що відбулось, а й те, яким чином були досягнуті такі зміни. Оскільки вони були внесені шляхом голосування членів Американської психіатричної асоціації – 13 з 15 членів Ради просто проголосували за пропоновані зміни.

«Ми більше не будемо наполягати на ярлику хвороби для індивідів, які стверджують, що вони здорові» — так, в 1973 році було сказано в заяві Американській психіатричній асоціації [AmericanPsychiatricAssociationHomosexuality].

З наукової точки зору метод голосування в питанні нормалізації чи патологізації того чи іншого психічного стану людини є абсолютно неприпустимим. Оскільки такі рішення мають прийматись виключно на підставі тривалих досліджень на репрезентативних вибірках. Однак, в світлі того тиску, який зазнавала Асоціація протягом трьох років, очевидно, метод голосування став швидше способом позбутися негативних дій з боку гомосексуалів, ніж спробою прийняти науково обґрунтоване рішення. На момент прийняття рішення про депатологізацію гомосексуалізму не було надано жодних доказів, клінічних спостережень чи переконливих наукових аргументів які б вказували на необхідність зміни відношення медицини до гомосексуалізму.

Зазначимо, що виключення гомосексуалізму з DSM-2 відбулось за ініціативи та під редакцією лікаря-психіатра Роберта Спітцера, якого ще вважають головним автором сучасної класифікації психічних розладів. Пізніше ж він про це казав наступне:

«В 1973 році, я підготував нове визначення, яке стверджувало, що гомосексуалізм не є психічним розладом. І активісти вирішили, що з точки зору політичної стратегії буде краще, якщо вони зможуть всіх переконати, що якщо ти гомосексуал, то ти не можеш змінитись. І я можу зрозуміти, що це допомагає їм політично і симпатизує їхнім політичним цілям. Але, я думаю, що це просто неправда».

При цьому, виключення гомосексуальності з DSM-2 супроводжувалось наступною заявою «безсумнівно, групи гомосексуальних активістів будуть стверджувати, що, на кінець-то, психіатрія визнала гомосексуалізм таким же нормальним, як  і гетеро сексуальність. Однак, вони будуть помилятись. Виключаючи «гомосексуалізм» з списку психіатричних захворювань ми не визнаємо, що він так само нормальний та повноцінний як гетеросексуальність» [13]. Оскільки виключення гомосексуалізму з списку психічних захворювань є швидше визнанням того, що він не підпадає під критерії визначення психічної хвороби. Однак, це ще не є ні свідченням, ні доказом його цілковитої депатологізації.

Такої ж думки дотримувався і К. Імелінський «дослідження, дозволяють віднести гомосексуалізм лише до сексуальних відхилень (девіацій), оскільки від гетеросексуальності його відрізняє лише одна ознака, а саме – зворотна направленість сексуального потягу на осіб своєї ж статі, в той час як для нього не характерний комплекс ознак сексуальних збочень». В такому випадку гомосексуальні контакти варто розглядати як ті, що вчиняються особами, які проявляють сексуальні відхилення  [1, с. 174].

Однак, на сьогодні триває масштабна не просто депатологізація, а вже нормалізація гомосексуальності. На думку лікаря Чарльза Сокарідеса рішення Американської психіатричної асоціації охарактеризував як «психіатричний обман століття». Довести нормальність гомосексуальності з медико-біологічної точки зору – неможливо. Оскільки така форма статевої поведінки не є біологічно виправданою.

 Як пізніше зазначив екс-президент Американської психіатричної асоціації Ніколас Каммінгс «коли ми приймали рішення депатологізувати гомосексуалізм, ніхто не знав, що так вийде» [12]. Він же зазначав, що приймаючи резолюцію про депатологізацію гомосексуальності Американська психіатрична асоціація повинна продовжити дослідження, неупереджені та відкриті дослідження [12]. Однак цього, ніколи не було зроблено. На нашу думку американські психіатри цілеспрямовано відмовлялись від проведення таких досліджень якраз через надмірну політизацію теми гомосексуальності. Оскільки психіатри розуміють, що вірогідність знайти докази, які спростують внесені зміни до МКХ – є досить високою.

Ближче до кінця 80-х років ця ситуація почала поглиблюватись. В своєму інтерв’ю Ніколас Каммінгс веде мову про те, що «здавалося політичні погляди почали брати верх над результатами наукових досліджень. При цьому основним методом донесення бажаної інформації стало вибіркове представлення одержаних результатів. І рух за права геїв, можна сказати, захопило Американську психіатричну асоціацію».

Лікар Дін Бьорт, колишній президент Національної асоціації по дослідженню та терапії гомосексуалізму звинуватив Асоціацію психіатрів Америки в науковому шахрайстві «АПА перетворилася в політичну організацію з програмою гей-активістів в своїх офіційних публікаціях… АПА пригнічує дослідження і навіть огляди досліджень, які спростовують її політичну позицію, і залякує членів в своїх рядах, які висловлюються проти цього. Багато хто з них були змушені мовчати, щоб не втратити свій професійний статус, інші піддалися остракізму, а їх репутація була зіпсована — не тому, що їх дослідженням НЕ вистачало точності чи цінності, — а тільки тому, що їх результати йшли врозріз з визначеною офіційною «політикою»…» [15].

Навіть в Оксфордському історичному словнику психіатрії зазначається, що «якщо в деяких областях, таких як генетика шизофренії, психіатрія намагалась бути максимально науковою, то в питаннях, пов’язаних з гомосексуальністю, психіатрія повела себе як «служниця своїх культурних та політичних господарів» [23].

В 1978 році було проведене опитування серед десяти тисяч американських психіатрів, членів АПА. 68% з них назвали гомосексуальність патологією. Цікаво, що і в 2003 році результати міжнародного опитування психіатрів щодо їх відношення до гомосексуалізму, так само засвідчили, що більшість психіатрів розглядає гомосексуалізм  як девіантну поведінку, хоча він і був виключений з переліку психічних розладів [9].

З цього приводу дуже слушно висловлюється український психіатр В. Пахмурний: «коли я бачу, що людина гомосексуальна, то я починаю за цим фасадом шукати якісь інші психічні порушення. Але я не маю права користуватися такою термінологією — я зобов’язаний говорити, що це людина з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. І не дай бог мені допустити якусь лексичну вільність» [7].

При цьому, за посиланням В. Лисова відомо, що Барбара Гіттінгс, відома як «мати руху за права геїв» двадцятьма роками раніше свого виступу на конференції Асоціації психіатрів Америки відверто зізналась: «… Це (рішення АПА щодо депатологізаціі гомосексуалізму) ніколи не було медичним рішенням, і саме тому все відбулося так швидко. Адже минуло лише три роки з часу першої шок-акції на конференції АПА і до голосування ради директорів, яка виключила гомосексуалізм зі списку психічних розладів. Це було політичним рішенням (…) Ми були зцілені відразу розчерком пера … » [5].

Зі спливом менш ніж п’ятнадцяти років після описаних події, в 1987 році Асоціація психіатрів Америки непомітно прибрала зі своєї номенклатури всі згадування про гомосексуалізм, на цей раз, навіть не проводячи попередніх засідань та голосувань. В 1990 році Всесвітня організація охорони здоров’я (далі – ВООЗ) пішла по стопам АПА, і також, видалила гомосексуалізм з своєї класифікації хвороб.

Однак, при цьому варто звернути увагу на те, що ні  АПА, ні ВООЗ не є науковими інститутами. ВООЗ – це просто бюрократична установа при Організації Об’єднаних націй (ООН), яка координує діяльність національних структур. Асоціація психіатрів Америки, це лише профсоюз, а ніяк не наукова установа. При цьому міжнародний класифікатор хвороб, той самий МКХ, на який звикли посилатись під час депатологізації гомо сексуальності – це всього навського прикладний адміністративний та статистичний документ ВООЗ, визначення якого є абсолютно умовними. При цьому, ніхто і не прагне стверджувати зворотнє. Зазначаючи, що МКХ – це лише стандарт кодування хвороб, що кодує статистику та інформацію  щодо захворювань у всьому світі, містить 55 000 унікальних кодів для захворювань та травм, а також причин смерті. Завдяки їй фахівці охорони здоров’я всієї планети мають спільну мову, що дозволяє їм обмінюватися інформацією з питань здоров’я [6]. Тобто в МКХ відображені не стільки наукові, скільки соціально-політичні інтереси. Оскільки МКХ використовується також медичними страховими компаніями, які на підставі кодів МКХ визначають компенсаційні виплати; керівниками національних програм охорони здоров’я; фахівцями зі збору даних; а також всіма, хто відстежує тенденції в галузі глобального охорони здоров’я і приймає рішення про розподіл ресурсів у цій сфері [6].

А отже те, що гомосексуалізм не представлений в МКХ, не має ніякого відношення до наукових даних. Отож, посилання на цей документ, як нормативний доказ нормалізації гомосексуалізму, не мають під собою належних наукових та юридичних підстав.

При цьому, в кінці ХХ ст. німецький інститут сексології в Гамбурзі запропонував критерії для визначення норми в сексуальному житті, серед яких чітко зазначена різностатевість:

1) розрізнення статі; 2) зрілість; 3) взаємна згода; 4) прагнення до досягнення взаємної насолоди; 5) відсутність шкоди здоров’ю; 6) відсутність шкоди іншим людям, тобто суспільству [1, с. 172].

Крім того, термінологія, яка використовується по відношенню до нетрадиційної сексуальної орієнтації непомітно для нас почала розуміти поняття «гомосексуалізм» як некоректне, замінивши його більш милозвучними лексичними формами – гомосексуальність або нетрадиційна сексуальна орієнтація. Що на нашу думку не зовсім об’єктивно, оскільки класифікація психосексуальних орієнтацій проводиться не тільки за статтю, а й за об’єктом, віком та формами реалізації [4].

Таким чином, зміщення фокусу з суто медичного сприйняття проблеми гомосексуальності в політичну, призвела до прийняття низки рішень без проведення належно організованих тривалих досліджень, результати яких могли б підтвердити або спростувати рішення депатологізації гомосексуалізму.

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА:

1. Имелинский К. Сексология и сексопатология. М.: Медицина, 1986. — 424 с.
2. Карлсон А. Общество — Семья — Личность: Социальный кризис Америки. Альтернативный социологический подход Социальная мысль Запада. Американская школа альтернативной социологии. Пер. с англ. и общ. ред. профессора А. И. Антонова. М.: 2003г. 288 с.
3. Кон І. Світанкове місячне сяйво. – Львів: «Українські технології», 2011. – 560 с.
4. Кришталь Є. В. Сексопатологія: підручник / Є. В. Кришталь, Б. М. Ворнік. – К.: «Медицина», 2014. – 544 с.
5. Лысов В. Наука и гомосексуализм: политическая предвзятость в современных научных кругах (англ.) // Russian Journal of Education and Psychology. 2019-04-25. Vol. 10, iss. 2. С. 6–49.
6. Нова редакція міжнародної класифікації хвороб http://www.health-medix.com/articles/misteztvo/2018-09-10/ML_5-6_2018_reform1.pdf
7. Одесский тюремный психиатр — о галоперидоле, «зоновских» насильниках и «Привозе» в женских колониях — https://dumskaya.net/news/odesskiy-tyuremnyy-psihiatr-o-galoperidole-zonov-089422/
8. Сонник Г. Т. Психіатрія: Підручник / Г. Т. Сонник, О. К. Напрєєнко, А. М. Скрипніков. – К.: Здоровя, 2006.- 432 с.
9. Терпимость.Единство среди различий. Роль психиатров / сост. Э. Мерсер. — Амстердам : [б.в.] ; К. : [б.в.], 1994. — 64 с.
10. American Psychiatric Association. Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders. 2nd ed. American Psychiatric Press; Washington, DC, USA: 1968. [Google Scholar]
11. American Psychiatric Association. Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders. 3rd ed. American Psychiatric Press; Washington, DC, USA: 1980. [Google Scholar]
12. American Psychiatric Association. Document Reference №730008.
13. American Psychiatric Association. Homosexuality: Proposed Change in DSM 2 (1973) http://rvs.su/statia/istoriya-isklyucheniya-gomoseksualizma-iz-spiska-psihiatricheskih-rasstroystv#hcq=CS7qTsr
14. Center for Family Planning Program Development (The Technical Assistance Division of Planned Parenthood-World Population).
15. Dean Byrd. APA and Homosexuality: a Case of Scientific Fraud. PDF: https://vk.com/doc8208496_445839062
16. David Carter. Stonewall: the riots that sparked the gay revolution (2004), Cтр. 186.
17. Elliott, R., Landman, L. C., Lincoln, R., & Tsuoroka, T. (1970). S. Population Growth and Family Planning: A Review of the Literature. Family Planning Perspectives, 2(4). doi:10.2307/2133834
18. Gay Liberation Front (GLF) https://paganpressbooks.com/jpl/GLF.HTM
19. Heer D. M. Population Policy: Will Current Programs Succeed? Kingsley Davis. Routledge, 2017. с. 439-461.
20. Richard Nixon: Special Message to the Congress on Problems of Population Growth (1969)
21. Satinover J. Neither Scientific nor Democratic. The Linacre Quarterly. Vol. 66: No. 2, Article 7. 1999;84.
22. Socarides CW. Sexual Politics and Scientific Logic: The Issue of Homosexuality. The Journal of Psychohistory. 10th, no. 3 ed. 1992
23. Shorter E. A.Historical Dictionary of Psychiatry. New York: Oxford University Press, 2005. Google Scholar
24. 81 Words: https://www.thisamericanlife.org/204/transcript

Джерело: Асоціація сексологів та сексотерапевтів України