Право на життя і еутаназія: історико-правовий аспект
Розділ 1. Історія політико-правових поглядів відносно права на життя та еутаназії
1.1. Ставлення до життя людини в Античності та Середньовіччі
Історія поглядів відносно права на життя та еутаназії сягає давнини і є досить різноманітною.
В Античності цінність людини, її життя визначались лише у зв’язку з силою чи майном яким вона володіла, чи статусом, яким наділяло її суспільство. Тоді існував звичай позбавляти життя слабких, калік, хворих і літніх людей, які були не потрібні. Античне суспільство не відносилося до життя як до найбільшої цінності. Ігнорування традицій, які спонукали хвору людину заподіяти собі смерть зумовлювало позбавлення такої особи почестей, поваги та робило неможливим їх недотримання. Мотивація цих традицій була пов’язана з користю для всього суспільства.
Практика еутаназії була характерна для Стародавньої Греції, там заохочувалося самогубство людей, які досягли 60 років. Платон у своїй праці «Держава» писав, що медицина покликана дбати лише про здорових тілом і душею; не слід перешкоджати смерті фізично слабких. Сократ, Платон і стоїки від Зенона до Сенеки виправдовували умертвіння дуже слабких і тяжкохворих людей навіть без їх згоди. Крім цього, вони вважали, якщо людина ослабла і стає тягарем для суспільства, покінчити життя самогубством – її моральний обов’язок.
Французький філософ і соціолог Еміль Дюркгейм, досліджуючи явище суїциду в стародавніх культурах, дійшов висновку про його розповсюдженність. При цьому серед можливих мотивів самогубства, на першому місці було «самогубство, яке відбувалося з причини хвороби або старості».
У Стародавній Спарті вбивали новонароджених дітей через хворобу або слабкість. Плутарх так описує звичаї спартанської громади: «Виховання дитини не залежало від волі батька, – він приносив її в лесху, місце, де сиділи старші члени філи, які оглядали дитину. Якщо дитина була здоровою, то її віддавали батькові, виділивши при цьому один з дев’яти земельних ділянок, але слабких і з вадами зовнішності дітей кидали в апотети – провалля біля Тайгета. Вони вважали життя такої дитини болючим їй самій і державі».
Практика позбавлення життя новонароджених дітей з хворобами була властива не тільки спартанській громаді, а й багатьом іншим стародавнім громадам. Наприклад, дітей, які зовні були негарними позбавляли життя за Законами ХІІ таблиць. Ці дії вважали благом для суспільства і для самої дитини.
У Стародавній Греції самогубство санкціонував державний орган – ареопаг. У місцях для подібних цілей навіть були спеціальні запаси отрути.
Проти еутаназії, виступав Гіппократ. У своїй «Клятві», він казав: «…Я не дам нікому смертельного засобу і не покажу шляху до здійснення подібного задуму».
Переломним моментом в підході до розуміння права на життя було закріплення на скрижалях даних Мойсеєві заповіді: «Не вбий». Християнство, а згодом і доктрина про права людини висунули фундаментальний тезис про життя людини, як головну цінність.
У період Середньовіччя життя людини визнавалося як дар Божий. Відомий теолог і святий Фома Аквінський зазначає: «…Перехід з цього життя на краще залежить не від волі людського свавілля, а від волі Божої. І не дозволено людині вбивати себе».
Аврелій Августин зазначав про безсмертя людської душі та Суд Божий. Він абсолютно засуджував акт самогубства. Заповідь «Не вбий» поширюється і на акти суїциду.
Серед важливих документів Середньовіччя з цьому питання було «Послання митрополита Фотія до псковського духовенства» (1417 р.). Там викладена позиція щодо самогубства, з посиланнями на авторитетні богословські джерела: «А який погубить себе, вдавиться, або ножем буде колотися, або у воді себе втопить: то за Святими Правилами тих біля церков не ховати, над ними не співати, ні поминати, але в порожньому місці в яму вклавши, закопати; … Святі отці називають таких самовільною жертвою, даною не Богу».
У цей період панувала християнська мораль, християнська філософія, яка завжди залишається на позиціях того, що людина не має права позбавляти себе життя. Не тільки тому, що це дар Божий, але й тому, що Бог є любов і все, що він допускає людині – для їй ж блага, в тому числі і страждання. Саме тому не існує непотрібних страждань. Моменти життя, пов’язані з початком і кінцем, а також моменти безсилля, болю і випробувань мають в собі унікальну таємницю, яка вимагає побожного ставлення з боку рідних і близьких людей, оскільки такі моменти сприяють об’єднанню людей, розвитку любові в суспільстві, проявам співчуття і милосердя. Існування болю в людському житті, як і будь-які інші випробування, є «сприянням до спасіння» зазначав св. Григорій Палама.
1.2. Розвиток права людини на життя та ідея еутаназії після буржуазних революцій XVII–XVIII ст.
В ході Великої французької революції (1789 – 1799) до природних і невід’ємних прав людини віднесено свободу, власність, безпеку і опір гніту. Право на життя не знайшло свого безпосереднього закріплення в актах, що прийняті в ході буржуазних революцій. Доказом цього може послужити Декларація прав людини і громадянина, прийнята постановою Французьких Національних зборів 26 серпня 1789 року.
Розвиток ідей прав людини продовжувався після ІІ Світової війни. 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, де у статті 3 зазначила, що кожна людина має право на життя, свободу і особисту недоторканість [1].
Відповідно до статті 12 Загальної декларації прав людини ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.
4 листопада 1950 року у Римі підписано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка набрала чинності 3 вересня 1953 року. У статті 2 якої зазначено, що право кожної людини на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання [2].
16 грудня 1966 року прийнятий Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Згідно зі статтею 6 цього акту право на життя є невід’ємним правом кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя [3].
Відповідно до частини 1 статті 4 Американської конвенції з прав людини, яка набула чинності 18 липня 1978 року кожна людина має право на повагу до її життя. Це право має бути захищене законом і, загалом, з моменту зачаття. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя [4].
Стаття 2 Хартії основних прав Європейського Союзу від 2000 року регламентує, що кожна людина має право на життя [5].
Що стосується, безпосередньо, еутаназії, то відповідно до Декларації про еутаназію, прийнятій на 39-й Всесвітній Медичній Асамблеї у Мадриді (Іспанія) у жовтні 1987 року еутаназія, як акт навмисного позбавлення життя пацієнта, навіть на прохання самого пацієнта або на підставі звернення з подібним проханням його близьких є не етичним [6].
У прийнятій на 53-й Всесвітній Медичній Асамблеї у Вашингтоні (округ Колумбія, США) у жовтні 2002 року та переглянутій на 194-й сесії Ради цієї Асамблеї в місті Балі (Індонезія) у квітні 2013 року зазначено, що асистоване лікаром самогубство, таке як еутаназія, неетичне і має бути засуджене медичною професією [7].
Всесвітня Медична Асамблея у 1948 році в Женевській декларації визначила клятву лікаря, вказавши, що він буде дотримуватися найглибшої поваги до людського життя, не буде використовувати свої медичні знання для порушення прав людини та громадянських свобод, навіть під загрозою [8].
Термін «еутаназія» вперше вжито Френсісом Беконом в XVI столітті.
Ідея еутаназії, крім Стародавнього світу, активно поширювалася до початку Другої світової війни в ряді європейських країн, Сполучених Штатах Америки.
На той час, в медичних колах цих держав еутаназія і євгеніка, користувалися досить високою популярністю. Відомою є програма умертвіння Т-4 («Акція Тіргартенштрассе 4») – це євгенічна програма німецьких націонал-соціалістів з стерилізації, а в подальшому і фізичного знищення людей з психічними розладами, розумово відсталих і людей з спадковими захворюваннями. Згодом до цих осіб, що піддавалися знищенню, були включені непрацездатні особи (інваліди, а також, ті що хворіли понад 5 років). Спочатку знищувалися тільки діти до трьох років, потім всі вікові групи.
До 1921 року євгеніка – вчення про спадкове здоров’я людини, а також про шляхи поліпшення його спадкових властивостей стала визнаною в ряді країн світу науковою теорією. Крім євгеніки, відношення до політики знищення психічно хворих у Німеччині мали, також і односторонні уявлення про спадкову обумовленість, невиліковність та соціальну небезпеку психічних захворювань.
До початку XX століття в Німеччині автори, що вивчали «расову біологію і біологію суспільства» займалися модернізацією євгеніки з позиції переваги певних рас. Поширенню цього руху сприяли: заснований в 1904 році журнал на тему євгеніки, спеціальне товариство та проведена в 1911 році в Дрездені конференція, присвячена расовій гігієні. У 1921 році було засновано «Міжнародне об’єднання расової гігієни».
Хоча не всі вчені, погляди яких близькі євгенічних ідей, були націонал-соціалістами, тим не менш тези цих вчених про природну соціальну нерівність використовувалися для обґрунтування нацистської концепції про призначення «арійців» для світового панування. Психічні захворювання вважалися спадково обумовленими, психічно хворі та інваліди – «неповноцінними».
У 1920 році була опублікована книга «Дозвіл на знищення життя, негідного життя». Її автори, професор психіатрії Альфред Хохе (Гоха) і професор юриспруденції Карл Біндінг з Фрайбурзького університету, писали, що «ідіоти не мають права на існування, їх вбивство – це праведний і корисний акт». Хохе, колишній фізіологом, обґрунтовував твердження, що деякі люди – є просто баластом, що створюють проблеми для інших, а також, що важливо, й економічні витрати. Хохе стверджував, що існування мешканців психіатричних закладів (за його висловом, «баластних істот» і «порожнечі в оболонці» – осіб, не здатних до людських почуттів) не має сенсу і цінності. Його співавтор Карл Біндінг пропонував державі заснувати спеціальні комісії з умертвіння людей, недостойних життя [9].
На початку 1920-х років А. Гітлер прочитав тексти німецьких євгеніків, якими він був глибоко вражений. Книга «Дозвіл на знищення життя, негідного життя», книга Альфреда Плетца «Добробут нашої раси і захист слабкого» (1905) допомогли А. Гітлеру завершити осмислення теорій і у подальшому викласти їх у «Mein Kampf» («Моя боротьба», 1925) – книзі, яка заклала основу для вбивства мільйонів.
Варто відзначити, що подібні погляди висловлювалися і в інших країнах. Наприклад, франко-американський вчений Алексіс Каррель, лауреат Нобелівської премії з фізіології і медицини в 1912 році, в книзі «Людина. Невідоме» (1935) заявив, що психічно хворих злочинців необхідно «гуманно і економічно видаляти у малих еутаназіях в установах шляхом поглинання газами».
У Сполучених Штатах Америки в 1935 році з’явилось Товариство еутаназії.
Британський невролог і завідувач відділу неврології Корнельського університету Роберт Фостер Кеннеді в 1942 році в статті, опублікованій в «Американському журналі психіатрії», стверджував, що «неповноцінні діти», «помилки природи» у віці старше 5 років повинні бути вбиті.
Швейцарський психіатр Е. Блейлер також дотримувався думки про необхідність масової стерилізації: «Ті, хто вражені важкою хворобою, не повинні мати потомства. Якщо ми дозволимо фізично і психічно неповноцінним мати дітей, а здорові будуть обмежені в цьому, оскільки необхідно багато зробити заради допомоги іншим».
Вже в 1921 році в Німеччині була сформована урядова комісія, покликана давати поради з приводу абортів та стерилізації людей з відхиленнями.
У 1923 році в Мюнхенському університеті була створена кафедра расової гігієни, покликаної поліпшити «расову чистоту» німців. В цьому випадку, расова гігієна розумілася, як наука, а не комплекс політичних і соціальних прагнень і заходів.
В 1927 році в Берліні був заснований спеціальний інститут антропології, генетики людини і євгеніки ім. Кайзера Вільгельма для пошуку науково обґрунтованих ідей, подібних расовій гігієні. З цим інститутом був пов’язаний Йозеф Менгеле, який захистив раніше докторську дисертацію на тему «Расові відмінності структури нижньої щелепи», – лікар, який під час своєї служби в Освенцімі буде прозваний «ангелом смерті».
У 1929 році в Нюрнберзі був заснований «Націонал-соціалістичний союз німецьких лікарів», який виступив за політичний план А. Гітлера і захищав ідеї расової гігієни. До початку 1933 року, ще до приходу до влади Гітлера в цю організацію вступили майже 3000 (6%) німецьких лікарів, а до кінця року – 11 000.
Після захоплення влади нацистами в 1933 році представники цього союзу стали здійснювати керівні функції в державному секторі охорони здоров’я. Ті з лікарів, хто виступав проти нацистських ідей, здебільшого були ув’язнені, багато відомих фахівців емігрували.
Ще до захоплення влади націонал-соціалістами, що відбувся в 1933 році, деякі з німецьких вчених, діячів у галузі соціальної політики, лікарів і вчителів приступили до збору даних про стан здоров’я своїх клієнтів, пацієнтів. Ці дані лягли в основу «картотеки архівів спадковості», пізніше створеної нацистами, і створили передумови для примусової стерилізації людей, відправлення у концентраційні табори і масових вбивств.
Після свого приходу до влади нацисти почали систематично скасовувати фінансування лікувальних закладів та закладів соціальної сфери, в результаті чого різко погіршилося постачання пацієнтів харчами. Наприклад, у Гессені норма харчування впала нижче 40 пфенігів на день. Нестача їди стала підставою смерті пацієнтів.
В 1935 році в Штутгарті була опублікована книга з назвою «Милість або смерть?» німецького лікаря Клінгера, в якій автор висував тезу про «життя, негідною самого життя» і про необхідність примусової еутаназії для важко хворих. Урядовий радник, лікар Беме написав на книгу схвальну рецензію зі зверненням до уряду, щоб змінити існуюче в Німеччині законодавство (до 1939 року німецькі закони розглядали еутаназію як вбивство).
Вже в липні 1935 року в канцелярії фюрера були зібрані найвідоміші професори-психіатри, яким імперський чиновник В. Брак оголосив про необхідність проведення еутаназії всіх душевнохворих у Німеччині.
У 1939 році Гітлер видав указ про реєстрацію дітей, які страждають монголоїдністю, гідроцефалією, паралічем і каліцтвами (5 тис. з них були піддані еутаназії). Згодом, на підставі іншого указу, були піддані примусовій еутаназії десятки тисяч людей з розумовими розладами.
У Берліні була створена Робоча асоціація санаторіїв та притулків республіки, штаб-квартира якої розташовувалася в будинку Колумбус-хаус на Потсдамер-плац. У квітні 1940 року вона перемістилася в новий офіс на Тієргартенштрассе. Звідси і кодове позначення програми – «T-4». Для назви програми застосовувалося і поєднання слів «Акція – смерть з жалю» (нім. Aktion Gnadentod) або слово «еутаназія» як більш милозвучне; крім цього, в документах вживалася також слово «дезінфекція».
Перше вбивство під виглядом еутаназії сталося у 1939 році. На прохання подружжя Кнауерів умертвити їх малолітнього сина, який був калікою, і з дозволу А. Гітлера дитину усипили в університетській клініці Лейпціга. Після цього А. Гітлер наказав своєму особистому лікарю К. Брандту та начальнику канцелярії фюрера Ф. Бухлеру особисто «займатися справами, аналогічними справі молодшого Кнауера». Програма еутаназії неповнолітніх громадян виникла в канцелярії фюрера.
Уже в липні 1939 року відбулася нарада Гітлера з рейхсфюрером у справах охорони здоров’я, доктором Леонардо Конті, директором рейхсканцелярії Гансом Генріхом Ламмерсом і Мартіном Борманом на якій обговорювалася можливість поширення дитячої програми еутаназії на «психічно неповноцінних» дорослих.
18 серпня 1939 року Міністерство внутрішніх справ видало розпорядження про обов’язкову реєстрацію всіх дітей з фізичною або розумовою інвалідністю. Паралельно проходила акція з статистичного обліку інвалідів, душевнохворих, які проживали в установах Німецького рейху [9].
З початку дії програми знищувалися тільки невиліковно хворі діти до 3 років, пізніше міра поширилася і на підлітків до 17-річного віку. Вирок про смерть виносився без серйозної діагностики. До кінця війни приблизно в 30 спеціалізованих дитячих відділеннях було вбито, за неповними даними, не менше 5000 дітей-інвалідів.
Інформація про дітей-інвалідів відсилалася в Берлін, де її розглядали 3 медичних експерта. Вони вирішували, яку дитину слід піддавати «еутаназії». Рішення приймалося без згоди батьків. Дітей, відібраних для смерті, відправляли в один з призначених центрів для вбивства у Німеччині, у той же час батькам повідомлялося, що їхніх дітей переводять в іншу клініку задля «кращого і більш ефективного лікування». Вбивства здійснювалися з допомогою ін’єкцій барбітуратів; в деяких випадках дітей просто переставали годувати. Відтак, вони помирали від голоду. Батьків інформували у формі листа, що дитина померла від запалення легенів або внаслідок іншого вигаданої причини.
Хоча дитяча програма поширювалася спочатку лише на дітей у віці до 3 років, цей граничний вік незабаром був збільшений.
Німецька асоціація дитячої та підліткової психіатрії та суміжних дисциплін була заснована в 1940 році у Відні. На першій конференції було знайдено рішення проблеми асоціальних неповнолітніх: лікарі визначали цінність життя кожної дитини у відповідності з економічними критеріями. Дітей, цінність яких визначена негативно (наприклад, ті, хто, можливо, в майбутньому не зміг би працювати, або ті, які IQ виявився низьким) необхідно було направляти на «еутаназію».
Крім того, дітей використовували в якості об’єктів дослідження, оскільки німецькі вчені були дуже зацікавлені в дослідженнях мозку.
Вибір способу «еутаназії» був предметом дискусій. Спочатку передбачалося використовувати внутрішньовенні ін’єкції спеціальних медичних препаратів або повітряну емболію, вводячи шприцом повітряну пробку прямо у вену. Лікарі, які брали участь у програмі, прийшли до рішення про недоцільність такого методу з чисто технічних міркувань і було вирішено вишукати нові способи.
Відповідальним за вибір найбільш ефективного методу умертвіння жертв нацистів був призначений группенфюрер СС Артуру Небі. Його підлеглий і директор фізико-хімічного відділу інституту кримінології Альберт Відман запропонував для цих цілей використовувати чадний газ. Перше умертвіння газом пацієнтів відбулося в Бранденбурзі в січні 1940 року.
Вбивство хворих у закладах «еутаназії» здійснювали відразу після їх прибуття. Спеціальний обслуговуючий персонал роздягав і фотографував хворих, призначених для умертвіння, і після огляду лікарем доставляли їх у газову камеру. Лікар відкривав газові балони, впускаючи в камеру газ; спостерігав за його дією і через 10-15 хвилин припиняв подачу газу. Приблизно через годину трупи відвозили до печей і спалювали. Попіл, який навіть не намагалися зберігати окремо, збирали в урни і згодом доставляли родичам разом із супровідним листом, в якому повідомлялося про смерть пацієнта нібито від тієї чи іншої хвороби. Саме в рамках програми еутаназії вперше (ще до застосування в концентраційних таборах) нацистами були використані газові камери, в тому числі і пересувні (всередину камери подавалися вихлопні гази двигуна внутрішнього згоряння автомобіля).
У деяких випадках вбивства в психіатричних клініках скоювалися з допомогою поступової передозування препаратів або повільного виснаження голодом. Так, у 1939 році в психіатричній клініці міста Эльфинг-Хааре за наказом директора установи Р. Пфанмюллера морили голодом дітей; кількість їжі поступово зменшували.
Примусова еутаназія, а також примусові медичні досліди, вбивство ув’язнених для анатомічної колекції Августа Хірта, примусова стерилізація були засуджені на Нюрнберзькому процесі, який проходив з 9 грудня 1946 по 20 серпня 1947 року.
Загалом судові процеси над злочинцями, причетними до умертвіння людей (еутаназія), проходили повільно, багато з них були виправдані або уникли суду за станом здоров’я. Ці особи виступали як свідки. Лікарі та юристи доклали зусиль для того, щоб їх співтовариші не були засуджені. Як у Західній, так і в Східній Німеччині велика частина судів над винуватцями «еутаназії» відбулася до 1952 року. Багато засуджених вже в середині 1950-х років були амністовані.
Висновок до розділу 1
Право на життя володіє певними юридичними ознаками: первинність, універсальність, фундаментальність, невід’ємність, невідчужуваність, абсолютність. Це право належить кожній людині незалежно від закріплення в національному нормативному акті, і незалежно від місця проживання, місця народження, стану здоров’я та інших обставин. Воно невіддільне від самого правовласника. Його не можна подарувати, продати, від нього не можна відмовитися. В протилежному випадку відбувається ліквідація самого суб’єкта. Право на життя є абсолютною цінністю, що не підлягає обмеженню ні за яких обставин. Проте в історії відомі факти коли життя людини не вважали найвищою соціальною цінністі.
В Античності цінність людини, її життя визначались лише у зв’язку з силою чи майном яким вона володіла, чи статусом, яким наділяло її суспільство. Тоді існував звичай позбавляти життя слабких, калік, хворих і літніх людей, які були не потрібні.
Не вважалося цінністю життя психічно та фізично хворих людей, представників не арійської раси в націонал-соціалістичній Німеччині.
Право на життя не знайшло текстуального закріплення в числі перших нормативних актів, які стосуються статусу людини і громадянина. Велика Хартія вольностей в XIII столітті виходила з необхідності наявності гарантій особистої недоторканності, рівністі і свободи.
Під час Великої французької революції були проголошені як основоположні цінності – свобода, власність, безпека і опір гніту. Тільки у Загальній декларації прав людини 1948 року право на життя набуває відповідну форму: «Кожна людина має право на життя …» (стаття 3).
Розділ 2. Еутаназія у сучасному світі
2.1. Правове становище еутаназії закордоном
Сьогодні виділяють 2 види еутаназії: активна та пасивна. Пасивна еутаназія – це припинення лікарем, родичем чи іншою людиною медичної допомоги особі, що призводить до настання смерті. Цей вид еутаназії іноді називають «методом відкладеного шприца». Активна еутаназія, при якій смерть особі заподіюється лікарем, родичем чи іншою людиною шляхом введення їй медичних засобів у надмірній дозі або вчинення інших дій. Такий вид еутаназії називають «методом наповненого шприца».
Активна еутаназія може проявлятись в таких формах:
– т. зв. «убивство з милосердя» має місце в таких випадках, коли лікар вводить на прохання безнадійно хворої особи надмірну дозу знеболюючого препарату, в результаті чого настає смерть;
– «самогубство, асистоване лікарем» має місце, коли лікар лише допомагає невиліковно хворій особі припинити життя;
– «власне активна еутаназія» може мати місце й без прямої допомоги лікаря. Пацієнт сам вмикає прилад, який сприяє настанню смерті, тобто начебто сам накладає на себе руки.
За критерієм наявності волевиявлення особи розрізняють недобровільну і добровільну еутаназію.
Недобровільна еутаназія здійснюється коли хворий не може дати своєї добровільної згоди. Наприклад особа в стані коми, психічно хвора людина.
Добровільна еутаназія відбувається за проханням чи згодою дієздатного пацієнта.
У рекомендаціях Парламентської Асамблеєї Ради Європи № 1418 «Про захист прав людини і гідності термінально хворих і помираючих» від 25 червня 1999 року зазначено, що нею прийнято рішення в підтримку абсолютної заборони наміреного позбавлення життя термінально хворих і помираючих. Підкреслено, що позбавлення життя термінально хворих чи помираючих людей неприйнятне. Більше того, це вступає в протиріччя з правом на життя, проголошеним статтею 2 Європейської Конвенції з прав людини. Визначено, що бажання невиліковно хворої або помираючої людини померти, не є жодною правовою претензією, щоб померти з допомогою іншої особи; бажання померти не може бути юридичним обґрунтуванням дій, спрямованих на досягнення смерті [10].
Першими у сфері легалізації активної еутаназії, після нацистської Німечиини стали Нідерланди. Сприятливі умови для еутаназії існували там ще з 1984 року, коли Верховний суд країни визнав добровільну еутаназію прийнятною.
У 1993 році тут видано спеціальний список з 12 обов’язкових пунктів, який і був покладений в основу закону про еутаназію. 14 квітня 1994 року Голландським парламентом прийнята інструкція, яка надала еутаназії законної сили. Восени 2000 року у Нідерландах, був прийнятий закон про легалізацію еутаназії, який досить легко пройшов у нижній палаті парламенту. 10 квітня 2001 року верхня палата парламенту Нідерландів затвердила закон, що звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим позбутися життя. 1 квітня 2002 року закон про еутаназію набув чинності.
Відомий випадок однієї з голандських клінік. Лікар Бен Жилич діагностував п’ятдесятилітню жінку і зрозумів, що жити їй залишилось недовго. Рак дав метастази в кістки, печінку, легені. Онколог пояснив хворій, що він зможе при допомозі ліків полегшити болі, і запропонував їй місце у лікарні. Б. Жилич відчував побоювання жінки, яка знала про прийняту в Голандії практику, котра дозволяє переривати життя невиліковно хворих пацієнтів. «Я католичка, – сказала вона. Моя віра ніколи не дозволить мені погодитись на еутаназію». Б. Жилич запевнив жінку у тому, що він буде лікувати її, і, в решті-решт, вона погодилася залишитися в лікарні. Після 24-годинного курсу лікування морфієм болі припинилися. Хоча хвора розуміла, що скоро помре її самопочуття настільки покращилося, що вона змогла побачитися з чоловіком і сестрою. Через деякий час Б. Жиличу зателефонувала додому медсестра і повідомила трагічну новину. Коли Б. Жилич вийшов з лікарні, інший лікар ввійшов у палату його пацієнтки, розпорядився збільшити дозу морфію. Відмовившись дати письмові підтвердження через декільна хвилин жінка померла. Б. Жилич вимагав пояснень. «Вона могла прожити ще тиждень, – відповів йому колега. – А мені необхідне місце в палаті». Після такого випадку Жилич звільнився з лікарні, вирішивши присвятити себе роботі у хоспісах.
Один з дослідників еутаназії у Голандії доктор Херберт Хендін говорить: «Те до чого вдавались лише у виключних випадках, перетворилося у звичний підхід до невиліковних захворювань. В Голандії перейшли від еутаназії для невиліковно хворих до еутаназії для хронічно хворих, від еутаназії при фізичних захворювання до еутаназії при психічних розладах, від добровідьної до примусової».
Як приклад, доктор Херберт Хендін розповідав історію про лікаря, що виправданий за вбивство монахині шляхом еутаназії. Вона просили не застосовувати до неї еутаназію через її релігійні переконання, однак лікар вважав, що вона занадто багато страждає [11].
У 1991 році оприлюднені дані першого, офіційного урядового вивчення практики еутаназії в Нідерландах (т. зв. Remmelink звіт). Там вказано, що у 1990 році в цій країні померли з допомогою еутаназії 8681 особа. З них 400 смертей через забезпечення лікарями пацієнтів засобами для самогубства, 2300 осіб вбито лікарями за заявою самих пацієнтів, 1040 випадків вбивств лікарями пацієнтів без їх відома і згоди, 4941 смертей через застосування лікарями смертельної дози морфіну без згоди пацієнта [12].
У 1990 році в Австралії, у штаті Вікторія були прийняті доповнення до Закону 1988 року, з питань призначення особливого агента, який вирішував би доцільність припинення підтримки життя хворого.
У Американському штаті Індіана діє, так званий, прижиттєвий заповіт, в якому пацієнт офіційно підтверджує своє бажання, щоб при визначених умовах йому не підтримували життя штучними засобами.
У двох інших регіонах США, згідно з рішеннями апеляційних судів Другого Округу (Нью-Йорк) і Дев’ятого Округу (Каліфорнія, Орегон) лікар може виписувати пацієнтові, але самостійно не давати препарати, що викликають смерть.
В штаті Мічиган головний прихильник активної еутаназії Дж. Кеворкян винайшов апарат, який допомагав хворим вчинити самогубство. За ці дії Кеворкян отримав прізвисько «доктор Смерть». Автор способу стверджував, що його метод гуманний, дозволяє людям зберегти гідність, зовнішній вигляд і до того ж абсолютно безболісний.
Один з пацієнтів Кеворкяна, в самий останій момент, одумався і почав кричати, щоб з нього зняли маску і зупинили зловісну процедуру.
В 1999 року Кеворкян був засуджений до тюремного ув’язнення за вбивство 50-літнього хворого Томаса Йока. Під час судового слідства Кеворкян зізнався, що на його рахунку не лише ця смерть. За його словами він практикував еутаназію з 1990 року і проробляв цю процедуру 130 раз.
Дж. Кеворкяна – «доктора Смерть» ще називали «співчутливим маньяком». Він, зовсім не приховував своєї діяльності і навіть фіксував процес на відеоплівку. В результаті огляду останків 69 жертв «співчуття» американського лікаря, померлих з 1990-1998 року, виявилось, що 75% з них не були невиліковно хворими, а 5% виявились взагалі здоровими. З 15 квітня 1999 року «доктор Смерть» відбував 25-річне позбавлення волі. Від довічного терміну його врятував тоді лише вік 71 рік.
З 2002 року еутаназія легалізована в Бельгії. Згідно з офіційною статистикою, в 40% випадків проводять еутаназію на дому у пацієнта. З квітня 2005 року в бельгійських аптеках з’явилися спеціальні набори, що дозволяють спростити процедуру еутаназії. У набір вартістю близько 60 євро входить одноразовий шприц з отрутою та інші необхідні для ін’єкції засоби. Цей набір може замовити тільки практикуючий лікар, який повинен вказати точне дозування отруйної речовини. Оформити замовлення можна після звернення в одну з 250 аптек, які мають відповідну ліцензію.
У Каліфорнії після довгих років обговорення у 1977 р. був прийнятий Закон «Про право людини на смерть», за яким невиліковно хворі люди можуть оформити документ про бажання відключити реанімаційну апаратуру.
Спроби узаконити еутаназію робили і в Австралії. Відповідний закон був прийнятий в 1996 р. Дев’ять місяців після цього він був відкликаний. Незважаючи на це у серпні 2002 року прихильники еутаназії роздавали безкоштовні спеціальні набори для самогубства. У набір під назвою «Відхід по-австралійськи», придуманий одним з організаторів кампанії на підтримку еутаназії, лікарем Ф. Ніцке.
У 1997 році Конституційний суд Колумбії постановив, що лікар, який виконав бажання безнадійно хворого пацієнта про добровільну смерть, не несе за це відповідальності перед судом.
У 2004 р. пасивна еутаназія була дозволена в Ізраїлі і Франції.
Незважаючи на відсутність закону, еутаназія діє у Великобританії. У 2004 році в ЗМІ були опубліковані перші факти смерті, якій посприяли лікарі. Для цього був створений необхідний прецедент. Вищий Суд Королівства задовольнив вимогу 43-річної жінки про відключення апаратів штучного дихання, які підтримували її життя протягом року.
У Швеції та Фінляндії пасивна еутаназія шляхом припинення підтримки життя також не вважається протиправною. Основою для прийняття лікарем рішення про припинення лікування є вільне і свідоме волевиявлення пацієнта. Аналогічні прохання від найближчих родичів хворого, що знаходиться в несвідомому стані є юридично недійсними.
У 2009 році закон про легалізацію еутаназії прийняли в Люксембурзі.
З 1 березня 2012 року у Нідерландах дозволена еутаназія дома, для цього виїжджає спеціальна «бригада смерті».
У лютому 2014 року у Бельгії прийнятий закон який дозволяє еутаназію неповнолітнім. Ця країна стала другою в світі після Нідерландів, в якій легалізували дитячу еутаназію. Раніше еутаназія для неповнолітніх активно застосовувалася в нацистській Німеччині. У Нідерландах, прийнятий у 2002 році закон, дозволяє застосовувати еутаназію дітям старше 12 років.
Що стосується препаратів, які найбільш поширено використовуються при еутаназії, то до них відносяться групи барбітурових снодійних, які в смертельній дозі (2-10 г) викликають грубе гальмування мозкових функцій, а потім параліч дихального центру.
Лікарями, практикуючими еутаназію, описаний ряд відхилень від його безболісного протікання, які були викликані побічними діями барбітуратів або високим порогом чутливості до них. Зокрема, в одному із звітів про дію Орегонського закону говориться про випадок, коли вмирання пацієнта затягнулося на 20 хвилин, тоді як в інших пацієнтів летальний кінець спостерігався переважно протягом 5 хвилин. Рвота, яка виникла у іншого пацієнта, призвела до зниження летальної концентрації препарата на 1/3, а його повторне вживання призвело до смерті лише через 20 хвилин. У ще одному випадку дія снодійного, вжитого після блювоти, затягнулася на 48 годин, не дивлячись на його достатню концентрацію в крові.
За даними того ж звіту вживання летальної дози снодійного протягом 4 хвилин у більшості пацієнтів викликає пригноблення свідомості, а через 20 хвилин зупинку дихання.
Відтак, практика показує, що еутаназія не є такою вже і «легкою смертю».
2.2. Альтернатива еутаназії
При сучасному розвитку медичної науки можна і необхідно докорінно змінити ставлення до невиліковно хворих. Адже вони, залишаючись членами суспільства мають рівні права і свободи і передусім – право на життя.
Голова Ради директорів, член Комітету палати лордів з медичної етики у Великобританії, Лорд Уолтон зазначив: «Ми прийшли до висновку, що фактично неможливо забезпечити, щоб всі акти евтаназії були дійсно добровільними, і щоб будь-яка лібералізація законодавства у Сполученому Королівстві не була предметом зловживання. Ми також стурбовані тим, що уразливі групи населення – люди похилого віку, самотні, хворі або з іншим проблемами відчуватимуть тиск реальний чи уявний, що вимагатиме передчасної смерті» [13].
Прискорення смерті є порушенням права людини на життя. Гуманною альтернативою еутаназії є хоспіси та інші форми паліативної медицини.
Одним з першочергових заходів розв’язання цих проблем є удосконалення законодавства у якому б було передбачено механізми реального забезпечення можливості людини реалізувати її право на гідне життя і гідну природну смерть.
Хоспіс (госпіс) – установа (заклад) охорони здоров’я, що призначена для надання медичної, соціальної та психологічної допомоги особам з невиліковними хворобами, щоб прожити останні дні життя без болю та страждань.
Цей термін використовувався ще в Середньовіччі. Це були місця укриття і відпочинку для втомлених або хворих мандрівників в далекій подорожі. Назва вперше була застосована під час надання спеціалізованої допомоги помираючим пацієнтам Сесилією Сондерс, яка розпочала свою роботу з невиліковно хворими в 1948 році і створила перший сучасний хоспіс Св. Крістофера у житловому районі Лондона [14].
У польському Любліні будинок притулку був відкритий ще в 1342 році, у Варшаві будинок Святого Духу і Діви Марії – у 1388 році.
У 1842 році хоспіс відкрито в Франції, а у 1879 році – в Ірландії. Найвідомішим став лондонський хоспіс Святого Луки, заснований 1893 році. Перший хоспіс сучасного типу було створено у Великій Британії у 1967 році, де нині їх вже близько 240.
Хоспіси значно відрізняються від звичайних лікарень, що зумовлено їхнім специфічним призначеннямю В них відсутні деякі обмеження, які властиві лікарням. Наприклад, хворі можуть вільно спілкуватися між собою та із своїми рідними, займатись улюбленими справами. Їм дозволено тримати домашніх тварин у будь-який час приймати відвідувачів і гостей тощо. У хоспісах пацієнтів насамперед позбавляють нестерпного болю та інших негативних відчуттів (симптомів), зумовлених основним захворюванням. Оскільки особа тут продовжує жити звичним їй життям, то хоспіс не позбавляє надії на одужання.
Гуманний характер хоспісів зумовив появу такого напряму медичної науки як паліативна медицина. Вона відрізняється якісно новим підходом до невиліковно хворих.
Існує кілька форм надання допомоги невиліковно хворим: центри паліатної допомоги, лікувально-консультативні центри амбулаторної допомоги хоспіс-стаціонар, хоспіс удома, патронажна служба, «клінки болю». Різні підходи в наданні допомоги таким хворим доповнюють один одного, сприяючи узагальненню набутого досвіду.
Паліативна допомога є активним, загальним доглядом за пацієнтами, хвороба яких не підлягає лікуванню. Вона включає контроль за болем, іншими симптомами, а також соціальними, психологічними і духовними проблемами.
Паліативна допомога є міждисциплінарною у своєму підході і включає в себе опіку над пацієнтом, рідними. У певному розумінні, паліативний догляд полягає в наданні самої основної допомоги для того, щоб забезпечити потреби пацієнта, де б він не знаходиться під наглядом, або вдома, або в лікарні.
Паліативна допомога утверджує життя і розглядає смерть як нормальний процес, не пришвидчує і не сповільнює її. Вона має на меті, щоб зберегти найкращу якість життя до смерті [15].
Вичерпання можливостей спеціальної протипухлинної терапії і початок неконтрольованого прогресування хвороби свідчить про необхідність переходу до паліативного лікування, спрямованого вже не на продовження життя, а на його підтримку. Це лікування включає усі необхідні засоби медичної допомоги, які будуть адекватними на відповідному етапі, у тому числі: спеціальні (променева терапія – як метод знеболення при метастазах у кістки, головний мозок, м’які тканини; хіміотерапія – з метою знеболення або зменшення пухлини), хірургічні методи (накладання стом, некректомія, дренування, іммобілізація, тощо); медикаментозна терапія; психологічна допомога хворому та членам його родини.
В багатьох країнах паліативна допомога онкологічним хворим надається у спеціалізованих відділеннях онкологічних інститутів і клінік (Австралія, Німеччина) або існує служба амбулаторної допомоги удома (США, Італія, Франція, Фінляндія).
У 1988 році для поширення ідеї паліативної допомоги була створена Європейська Асоціація паліативної догляду. Нині ця організація об’єднує волонтерів, добровольців, зусилля яких спрямовані на розробку підходів до паліативного лікування, соціальної роботи, культурних та інших питань невиліковно хворих.
У 1990 році Всесвітня організація охорони здоров’я опублікувала доповідь експертів «Знеболення при раку і паліативний рух» – таким чином паліативна допомога як самостійний напрямок діяльності отримала офіційне міжнародне визнання. В багатьох країнах почали створюватися перші національні об’єднання і асоціації хоспісної та паліативної допомоги: NHPCO та IAHPC (США), ЄAPC (Італія), Help The Hospises (Великобританія).
В 2002 році у восьми країнах розробили та створили національні стандарти з надання хоспісної допомоги.
Висновок до розділу 2
Сьогодні виділяють 2 види еутаназії: активна та пасивна.
Пасивна еутаназія – це припинення лікарем, родичем чи іншою людиною медичної допомоги особі, що призводить до настання смерті. Цей вид еутаназії іноді називають «методом відкладеного шприца».
Активна еутаназія, при якій смерть особі заподіюється лікарем, родичем, чи іншою людиною шляхом введення їй медичних засобів у надмірній дозі або вчинення інших дій. Такий вид еутаназії називають «методом наповненого шприца».
На цей час, еутаназія легалізована в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі, деяких штатах США, Швейцарії.
Першими у сфері легалізації активної еутаназії, після нацистської Німеччини стали Нідерланди. Сприятливі умови для еутаназії існували там ще з 1984 року, коли Верховний суд країни визнав добровільну еутаназію прийнятною.
У 1991 році оприлюднені дані першого, офіційного урядового вивчення практики еутаназії в Нідерландах (т. зв. Remmelink звіт). Там вказано, що у 1990 році в цій країні померли з допомогою еутаназії 8681 особа. З них 400 смертей через забезпечення лікарями пацієнтів засобами для самогубства, 2300 осіб вбито лікарями за заявою самих пацієнтів, 1040 випадків вбивств лікарями пацієнтів без їх відома і згоди, 4941 смертей через застосування лікарями смертельної дози морфіну без згоди пацієнта.
Вважаємо, що при сучасному розвитку медичної науки можна і необхідно докорінно змінити ставлення до невиліковно хворих. Адже вони, залишаючись членами суспільства мають рівні права і свободи і передусім – право на життя. Прискорення смерті є порушенням права людини на життя.
Гуманною альтернативою еутаназії є хоспіси та інші форми паліативної медицини: центри паліатної допомоги, лікувально-консультативні центри амбулаторної допомоги хоспіс-стаціонар, хоспіс удома, патронажна служба, «клінки болю» тощо.
ВИСНОВОК
Отримані під час опрацювання англомовних джерел з теми дослідження результати дозволяють сформулювати ряд теоретичних висновків і практичних рекомендацій щодо вдосконалення законодавства в галузі реалізації та захисту права людини на життя та заборони будь-якого виду еутаназії.
Право на життя – це природна, невід’ємна та невідчужувана від особи, гарантована нормами національного законодавства і міжнародно-правовими актами можливість захисту недоторканності життя. Це право очолює всю систему прав людини. Його юридичне закріплення і реальний захист є одним з основних показників рівня демократичності держави.
Суб’єктом права на життя (в аспекті його недоторканності) є будь-яка особа: громадяни країни, іноземці, особи без громадянства. Це також не лише окремі люди, але і їх спільноти (народи, народності, фізично чи психічно хворі, все населення країни тощо). Особа володіє зазначеним правом незалежно від громадянства, віку, національної приналежності, соціально-психологічних якостей, стану душевного і фізичного здоров’я.
Під поняттям «еутаназія» слід розуміти задоволення медичним працівником чи іншою особою прохання хворого, його рідних чи іншої особи про прискорення смерті будь-якими діями або засобами, в тому числі припиненням штучних заходів спрямованих на підтримання життя.
Звертаємо увагу, що держава покликана «визнавати, дотримуватися і захищати права і свободи людини і громадянина». Визнаючи життя природним правом, держава не є правомочною здійсненювати еутаназію.
Еутаназія не може розглядатися як одна з правомочностей права на життя, бо це лише фактична можливість розпорядження власним життям. Еутаназія не є суб’єктивним правом особи на самогубство, що покладає обов’язок з її здійснення на державу чи третіх осіб. Отже, вираз «право на смерть» є юридично нікчемним.
Міжнародні акти закріплюючи право на життя, жодним чином не передбачили права на смерть (в розумінні еутаназії). Аналогії з правами власника, що використовують прихильники легалізації еутаназії, не відповідають ні предмету, ні методам дослідження права на життя.
Т. зв. «право на смерть» не є проявом свободи людини. Держава, визнаючи життя і здоров’я честь і гідність, недоторканість і безпеку людини найвищою соціальною цінністю, повинна забезпечувати такі умови, при яких кожен має можливість реалізувати себе як особистість, а не гарантувати абстрактне право на ліквідацію самого себе. Такий підхід, передбачає закріплення відповідальності за пропаганду антижиттєвій ідей. Право на життя передбачає заборону еутаназії у всіх її проявах і це не є порушенням конституційного права на життя.