Типологичні властивості українскої ментальності

Статья посвящена исследованию типологических свойств украинской ментальности. Рассмотрены основные этапы исторического становления ментальности украинцев. Проанализированы основные особенно- сти отечественной ментальности, рассмотрена проблема сохранения самоидентичности украинской нации в условиях современности.

Ключевые слова: украинская ментальность, интровертивнисть, кардиоцентричнисть, индивидуализм, эмоциональность.

The article is devoted to the research of the typological properties of Ukrainian mentality. The basic stages of the historical becoming of the ukrainian mentality are considered. The basic features of the native mentality are analized and the problem of the storage of selfidentity of the ukrainian nation in the conditions of contemporaneity is considered.

Key words: Ukrainian mentality, introvertivity, cardiocentrivity, individualism, emotionality.

Актуальність дослідження цієї проблематики пов’язана, насамперед, з формуванням змісту й напрямів реформування сучасного українського сус- пільства, пошуку оптимальних моделей його трансформації. І в цьому кон- тексті особливого значення набувають соціологічні, ментально-психологічні, ціннісно-нормативні, духовні та навіть дещо ірраціональні засади формуван- ня нової української державності. Саме завдяки врахуванню в дослідженні українського соціуму його соціопсихологічних особливостей відбувається поєднання традиції та інновацій, вітчизняного й іноземного досвіду.

Постановка наукової проблеми. Отже, проблема нашого наукового дослідження полягає в наявності суперечності між необхідністю розробки трансформаційної моделі подолання ситуації дефіциту національної єднос- ті та слабкою представленістю в науковій літературі відповідних теоретич- них напрацювань, присвячених проблемі соціодіагностичного та соціоте- рапевтичного вимірів національної ментальності в її дезінтеграційних що- до суспільства вимірах.

Аналіз останніх досліджень та публікацій, в яких започатковано розв’язання наукової проблеми.

Основою дослідження є праці українських, російських, французь- ких, американських та німецьких авторів, основні соціологічні теорії й концепцій суспільства, що трансформується, зокрема: концепція “залеж- ного розвитку” Д. Старка, розроблена спільно з Г. Грабером і Л. Брюсте- ром, про значення минулих структур і цінностей для спрямованості пост- соціалістичної трансформації; концепція соціальних механізмів трансфор- мації Т. Заславської; теорія соціальної трансформації О. Куценко; теорія про вплив масових соціально-психологічних “патологій” на характер трансформаційних процесів Є. Головахи і Н. Паніної, концепція соціаль- но-адекватного управління В. Буреги, регіонально-етносоціологічні до- слідження національної свідомості В. Кононова, Т. Єрескової, теорія фра- ктальної детермінації смислоутворення в соціальних системах Ю. Рома- ненка, а також дослідження А. Шульги, пов’язані з етнічною самоіденти- фікацією.

Метою статті є побудова описової моделі основних складових та становлення типологічних властивостей української ментальності.

Виклад основного матеріалу дослідження та обґрунтування отриманих наукових результатів. За результатами досліджень українських учених виділено чотири системотворчі психоетнічні ознаки менталь- ності українського народу:

Інтровертивність вищих психічних функцій у сприйнятті дійсності, що виявляється в зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішньо- го, особистісно-індивідуального світу.

Кардіоцентричність, що виявляється в сентименталізмі, чутливості, ліризмі, любові до романтизованих проявів природи, яскраво відображе- них у пісенному фольклорі, естетизації народного буття.

Анархічний індивідуалізм, партикулярне прагнення до особистої свободи без належного прагнення до державності, належної стійкості, ви- тривалості, відсутність ясних цілей, дисциплінованості й організованості.

Перевага емоційного, чуттєвого, морального над волею та інтелек- том [4].

Уявлення про успіх і благо, можливості людської особистості в укра- їнській думці не розвинуті, примітивні, певною мірою інфантильні. “Укра- їнці – природні буддисти. Вони… знаходять вихід не в катарсисі, а в ката- лепсії. Стороння спостережливість та індиферентність – це реакція безси- лої перед світом і перед собою людини”, – зазначає М. Розумний [10].

Однак, незважаючи на нерозвиненість уявлень про особистість, кон- флікт особистого й суспільного українець вирішував завжди на користь особистого. Несформованість свого “ми”, своєї соціокультурної матриці призводить до історичних колізій, перегинів, різко полярних суджень про історію, людство, державність. Тут, з одного боку, мова може йти про со- ціальні складові менталітету, а з іншого – про вплив ментальності на сві- домість соціуму.

Інтровертивність визначається як головна ознака українців, що зна- чною мірою зумовлює і їх кардіоцентричність, індивідуалізм, емоційність. Інтровертивність виявляється в таких зовнішніх проявах, як замкненість, мовчазність, самозаглибленість, звуження кола спілкування й домінування родинних цінностей над суспільними.

Ця риса переважно розглядається як негативна чи така, що продукує негативні прояви. Зокрема, вона несе відповідальність за негативне став- лення до зовнішнього світу на тлі ідеалізації світу внутрішнього. Так, В. Янів вважає, що інтровертивність українця, а водночас і його пасивність та втеча від дійсності, зумовлені впливом несприятливих історико- культурних і геополітичних обставин.

Висновки про інтровертивність вдачі українців ґрунтуються на аналізі найвідоміших постатей українства: Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка. З інтровертивністю пов’язується і український егоцентризм, що “віддає перевагу всьому особистому над усім загальним” і спричинив вже не одну історичну катастрофу України. Прагнення до самовираження не знає меж: “Духовна істота в мені – це Богові рівна істота, в ній цілий світ і Бог”, – писав Г. Сковорода. І. Поліщук [9] вважає, що інтровертивний індивідуалізм пересічного українця “…має за підсумок егоцентризм, який призводить до знецінення власних авторитетів”.

Кардіоцентричність, як і інтровертивність, має дуальний зміст, по- єднує і позитивні, і негативні риси. Якщо вона є домінуючою ознакою, а це більш властиве українським жінкам, то породжує доброзичливе ставлення до інших людей, приязність у стосунках, готовність прийти на допомогу ближньому. Але в поєднанні з інтровертивністю вона стає джерелом безді- яльної мрійливості або пристрасності, спалахів емоцій та емоційних зривів, різкої зміни настрою й впадання в розпач.

Найбільш проблемною ознакою українського етносу дослідники вважають зоологічний індивідуалізм. Індивідуалізм, який сам собою спону- кає до самостійності в господарюванні, підприємливості та відповідально- сті, є ознакою належності до європейського соціокультурного простору й різко контрастує з російським колективізмом. Але в поєднанні з інтровер- тивністю він породжує нестримний потяг до демократизму, який легко на- буває руйнівних ознак і переростає в анархізм [1; 3].

Так, В. Янів стверджував: “В основному причину наших історичних невдач, як вони випливали з українського вибуялого індивідуалізму, мож- на б схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю. В бажанні рівності і братерства ми боялися свого власного деспота і послаблювали себе внутрішньою боротьбою так довго (не виявляючи одночасно досить активності назовні), аж запанували над нами чужинці”. Домінування емоцій над волею та інтелектом породжує суб’єктивізм оцінок і суджень, імпульсивність і необдуманість дій, а у по- єднанні з інтровертивністю – також і дратівливість через дрібниці, схиль- ність до гніву та образ, своєрідність гумору, артистизм і нахил до патетики.

Поряд із цими головними ознаками у психічній будові українця зі- нтегровано ряд інших – як суто позитивних (лагідна вдача, естетичне сприймання життя, глибока релігійність, схильність до збереження родин- них традицій та обрядовості в побуті, гостинність і доброзичливість до чу- жинців), так і негативних, часто дуально протилежних (амбіційність і ме- ншовартісність, довірливість і підозрілість, провінційна обмеженість та аристократизм духу).

Індивідуалізм українця не “доростає” до громадського рівня та існує виключно в царині суто егоїстичних інтересів, на побутовому рівні. У ху- дожній літературі, мабуть, якнайкраще українську нездатність сублімувати особисті інстинкти та нижчі емоції й інтереси у вищі, суспільні демон- струють персонажі М.В. Гоголя Коробочка та Собакевич, життя яких про- ходить і закінчується виключно в межах власного маєтку.

Інтровертивний характер українського індивідуалізму, його спрямова- ність на відокремлення індивіда від суспільства та від інших людей спрямо- вує зусилля особистості на створення свого малого індивідуального світу, на ізоляцію в ньому й убереження себе від впливу інших людей і від соціуму. Саме цим можна пояснити парадоксальність сьогоднішньої ситуації, коли в нації індивідуалістів катастрофічно не вистачає соціально активних людей.

Водночас ряд дослідників відзначає контрастні якості інтровертизму та емоційності українського менталітету. За великого егоцентризму (“моя хата скраю”), соціальної байдужості українці схильні до співчуття, гумані- зму; при розвиненому братолюбстві, всепрощенні, що послаблює агресив- ність, войовничість, українець здатен до помсти, бунту проти несправед- ливості, що посилюється тенденцією до анархізму; український інтровер- тизм не є замкнутістю в собі, він є лише спрямуванням на себе. Велика чуттєвість при інтровертизмі потребує контакту, оскільки українець не те- рпить самотності і спрямовує самовияв на якийсь зовнішній об’єкт [6].

Емоційність, домінування емоційно-чуттєвого переживання над хо- лодною розсудливістю чітко виявляється й у політичній сфері. Для україн- ської політики і минулого, і сучасного характерною є багатоманітність глобальних “прожектів” різної спрямованості, що мають за мету перетво- рення дійсності в цілому або ж її окремих сфер. Але з питанням переве- дення політичних планів, цілей на практичні рейки, прогнозуванням нас- лідків тих рішень, що приймаються в українській політиці, завжди були проблеми. А це і є свідченням її недостатньої раціональності.

Егоцентричне спрямування уваги на внутрішній світ заважає також ви- знанню авторитетів. Українці визнають авторитет скоріше під впливом на- строю, раптового захоплення, ніж у результаті холодного аналізу заслуг люди- ни. Ці риси українського електорату відзначив і директор Школи виборчих технологій (м. Москва) Д. Алексєєв: “Українець не любить почуватись у про- граші, тому голосувати за того, хто явно не виграє, він не буде. Це дуже відріз- няє його від росіянина, котрий жаліє слабких і полюбляє чинити “назло” [5].

Аналіз динаміки розвитку соціумів підводить нас до твердження, що не можна говорити про існування їх як “чисто інтровертних” або “чисто екстравертних”. У різні періоди історичного буття різні соціумопсихічні ознаки можуть виявлятися по-різному, виникати, посилюватися й послаб- люватися – аж до повного зникнення. Тож і в соціопсихічних ознаках укра- їнців, особливо за останній, досить-таки динамічний, етап нашого розвитку можемо очікувати певних змін.

Утім, є й інший погляд на вищезазначені якості українського менталітету. Український дослідник Є. Онацький емоційність та чуттєвість вважає не негативними, а позитивними і певною мірою захисними (від раціоналістичного руйнування душі) рисами української вдачі, прикметою “нашої національної вищості”. “Без сумніву, ми повинні зберегти й належно плекати здорову емоційність, бо розвиватися й рости можна тільки на ґру- нті того, що вже маємо. Але треба звернути увагу й на розвиток нашого ін- телекту й волі, щоб осягнути всебічний розвиток нашої особистості. Му- симо йти до цього шляхом повільного виховання, але в усякому разі не відкиданням нашої емоційності, не висушуванням нашого серця, не ни- щенням нашої людяності – теоріями, що походять з уже виродженого світу, де запанувала мертва логіка, бо мертве не може дати життя” [8].

Можливо, таке переосмислення української емоційності стане однією з умов подолання комплексу меншовартості в свідомості українського соціуму, який значною мірою ґрунтується на пріоритеті ірраціонального над раціональним та негативному ставленні до власного, внутрішнього, іманент- ного, емоційно забарвленого світу. Цей комплекс сформувався під впливом історичних реалій і виявляє себе як на рівні соціальної еліти (постійне порі- вняння успіхів, досягнень, невдач, тих чи інших рішень з відповідними в “старшого брата”), так і масової свідомості (в настроях запрограмованості повторення російських та польських соціальних сценаріїв в Україні; в пере- конаннях частини українського соціуму в неможливості побудови незалеж- ної української держави, аж до прагнення повернути СРСР). На позитивні впливи інтровертизму українського народу вказує і Д. Алексєєв, змальо- вуючи психосоціальний портрет середньостатистичного українця: “Свідо- мість українця двоїста… Здавалося б, ці суперечності призведуть до соціа- льної шизофренії, але це не так. На відміну від росіян, орієнтованих на ек- стравертність, українців відрізняє здорова інтровертність” [5].

Переважна більшість українських дослідників, аналізуючи українсь- кий характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господар- ського життя. Зв’язком українця із землею пояснюється домінування емо- ційного над раціональним. Більше того, В. Липинський вважав родючу зе- млю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до “деге- нерації громадських інстинктів”, розвивали лінощі й нездатність до по- стійного, тривалого та методичного зусилля [7, с. 59].

Вплив геополітичного становища на формування менталітету україн- ців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях і водночас до анархізму. Так, М. Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх- давен знати не хотіла “ні царя, ні пана”, а Д. Яворницький дає оцінку запо- розькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українсь- кого народу, соціального феномену, що слугував “живим провісником сво- боди”, “живим протестом проти насилля і рабства”. І. Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чин- ник українського характеру. “Українська людина пограниччя був козак, що в XVI–XVII ст. став репрезентативним типом свого народу” [14, с. 46].

На думку сучасного дослідника С. Грабовського, тлумачення погра- ниччя лише на межі хліборобської й кочової цивілізації хоча і є справедливим, але, вочевидь, недостатнім. Адже Україна виступала як місце зіткнен- ня (і взаємовпливу) західного та східного християнства (з усіма єресями й трансформаціями і першого, і другого), а на додачу – християнства, ісламу й іудаїзму. Україна (з ХVІІІ ст.) виступила місцем перетину традицій, з од- ного боку, європейської цивілізації, заснованої на чільній ролі міст (саме до неї належали українські землі з часів Київської Русі і до держави Богда- на Хмельницького), з іншого – євразійсько-російської цивілізації, в якій чі- льна роль належала селам і панським маєткам. Цей ряд можна продовжити аж до ХХ ст., коли в 30-х рр. Схід України виступав пограниччям “дикта- тури пролетаріату”, а Захід України – “європейської демократії”, та і нині йдеться про роль української держави як “моста” між геополітичними й соціокультурними материками [2].

Численні історичні факти підтверджують анархічний індивідуалізм українців, відсутність зґуртованості, єдності, взаємопідтримки, прагнення до особистої свободи, без належного прагнення до державності. В умовах України державність тривалий час була чужорідною (турецькою, польсь- кою, російською), нав’язаним інститутом гноблення, який до того ж обме- жував індивідуальну свободу й господарську ініціативу. І тому, природно, подібний досвід викликав у суспільній психології і свідомості реакцію від- торгнення, неприйняття державності. Перевага індивідуально-соціальних інстинктів над політичними виражається в устремлінні українського наро- ду впродовж усього історичного розвитку до соціального порядку на рівні компактних спільнот – родини, братства, громади, які поєднані почуттям. Спільноти формуються під впливом почуттів, а не розуміння необхідності чи інтересу. Тому значно слабшим є розуміння необхідності єдності вели- ких спільнот, яке вимагає певного абстрагованого розуміння. Все ж під впливом ідеалістичного начала український народ шанує традицію як суму витворених століттями ідеалів. Традиція виконує дисциплінарну функцію, особливо важливу при анархічності вдачі. Авторитет ідеалу набагато силь- ніший за авторитет особи, а протиставлення колишньої свободи сучасній неволі зміцнює традиціоналізм.

Певною мірою саме ці особливості українського менталітету свого часу сприяли популярності більшовицьких лозунгів. Вихованому на ідеях козацького демократизму й соціалістично забарвленого народництва, пе- ресічному українцеві імпонували гасла із закликами до всевладдя рад, зо- браження верхніх прошарків суспільства у вигляді “паразитів”, проголо- шення боротьби з бюрократизмом і багато іншого в більшовицькій рито- риці. І сьогодні, коли, здається, соціалістична ідея, дискредитована її ви- кривленим втіленням у СРСР, повинна була б померти, вона виявляється живучою саме завдяки ментальним рисам українського народу, на тлі ма- сового зубожіння в умовах сучасного реформування.

Відсутність єдності, злагоди в суспільстві в сучасній історії України виявилася в протистоянні законодавчої та виконавчої гілок влади, більшості й меншості в парламенті, в елементах певного протистояння західного і схі- дного регіонів країни. Звичайно, ці фактори значною мірою заважають Україні вийти з тяжкого економічного, соціально-політичного стану, успіш- но проводити реформування всіх сфер життя українського суспільства [12].

Водночас стійкі самоврядні потенції української ментальності, тра- диційний природний демократизм українського народу, психологічне не- сприйняття ним деспотичного характеру центральної влади за умови створення сприятливих можливостей для його самореалізації можуть прислужитися в соціотворчій практиці.

Ще одна риса українського характеру – толерантність, вона теж має два протилежні аспекти. Вона і позитивна, бо необхідно, щоб влада змогла в спокійній обстановці приймати зважені, оптимальні рішення, втілювати їх у життя на певному етапі розвитку держави, коли об’єктивно виникають складні економічні та політичні умови, створюється кризова ситуація.

Іншого значення набуває терплячість в умовах, коли владні структу- ри або нездатні вивести країну з кризового стану через свою некомпетент- ність, або в своїй діяльності прагнуть досягнути власних цілей, далеких від інтересів народу та держави. Стабільність і безконфліктність в Україні, як свідчить досвід останніх років, має досить суперечливий характер, і залишається одним із факторів, що практично не впливає на політичне та економічне реформування.

Безконфліктність українця базується в основному не на відсутності чи врегульованостi суперечностей, а на свiдомому чи інстинктивному са- моусуненні від їх вирішення. Орієнтація пересічного українця на свої вла- сні сили, вміння пристосуватися до змін середовища при бажанні забезпе- чити сімейний та особистий добробут дають, вже вкотре, шанс правлячій еліті здійснювати соціальне паразитування при спробах симулювати реалі- зацію модернізаційних проектів та імітувати діяльність [6; 11, c. 4].

Дослідження, висвітлення й осмислення особливостей української ментальності пов’язане з нагальною потребою досягти певної відповіднос- ті державотворчих процесів та “образу” держави особливостям стану, вну- трішнім прагненням і потенційним можливостям українського народу. Політична еліта, пропонуючи реформи, повинна усвідомлювати, на які політичні, соціальні, економічні та культурні фактори вона може розраховува- ти, модернізуючи суспільство. Адже існує небезпека переступити поріг максимально допустимого потоку інновацій, коли суспільство через само- бутність своєї культури буде просто не в змозі осягнути, переосмислити і включити в свій світогляд новаторські ідеї, оскільки вони викликають дис- комфорт у переважної більшості населення. Глибоке знання психологічних особливостей українського соціуму повинно сприяти осмисленню напря- мів творення й розвитку вітчизняного державотворчого процесу з ураху- ванням світової практики та самобутності історичного досвіду українсько- го народу.

В аграрно-землеробських соціумах (Україна) існує архетип Неньки- Землі, яка живить усіх і водночас забезпечує повну соціально-психологічну автономію. Правда, в Україні це архетипове поле впливає на соціальність у деструктивному напрямі, бо сприяє розриву як міжособистісних, так і вертикальних зв’язків, посилює ентропійні тенденції [13].

Як зазначає Ю.В. Романенко, імітативно-імагінативний фрактал України, представлений у “філософії серця”, мінімізує шанси її антропоти- пу бути ким-небудь іншим, ніж поетом-мрійником, який у власній уяві ви- будовує грандіозне самоздійснення, вічну “вагітність” максималіста, що спалює себе у вогні безплідного усамітнення.

Отже, потрібно плекати волю та раціоналізм українського соціуму для того, щоб зреалізувати свої мрії та прагнення в світі, вивчаючи при цьому типологічні властивості української ментальності.

Висновки. Таким чином, можна зробити висновок, що, незважаючи на велику історичну заглибленість основних факторів, які формували мен- тальні особливості українців у минулому, можна побачити характерні їх прояви й у сучасних реаліях нашого життя. Справді, така характерна риса, як індивідуалізм, не могла не вплинути на бажання українців продовжити власну державницьку традицію і в нові часи. Переважання емоційної скла- дової в характері українців не давала можливості збагнути першочергові кроки до омріяної мети. Водночас усвідомлення відсутності того потрібно- го вольового, раціонального елемента в національному характері піджив- лювало страх залишитись сам на сам з навколишнім світом і спонукало шукати підтримки ззовні чи то в східному, чи то в західному напрямку.

Література

1. Бромлей Ю. Национальные процессы в СССР: в поисках новых подходов / Ю. Бромлей. – М. : Наука, 1988. – 208 с.

2. Грабовський С. Українська людина та українське буття / С. Грабовський // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 5–6.

3. Дробижева Л.М. Историческое самосознание как часть национального самосознания наро- дов / Л.М. Дробижева. – М. : ИЭН РАН, 1990. – 231 с.

4. Киричук О.В. Ментальність: сутність, функції, генеза / О.В. Киричук // Духовність. Мента- льність. Саморозвиток особистості : тези доповідей. – К. : Луцьк, 1994. – Ч. 1. – С. 11.

5. Коммерсант-Власть. – 1999. – № 45. – 16 ноября.

6. Кресiна I.О. Українська нацiональна свiдомiсть i сучаснi полiтичнi процеси: Етно- полiтологiчний аналiз / I.О. Кресiна. – К., 1998. – С. 200–205.

7. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського анархізму / В. Липинський. – К. : Філадельфія, 1995. – 156 c.

8. Онацький Є. Українська емоційність / Є. Онацький // Українська душа. – К., 1992. – С. 45.

9. Поліщук І. Ментальність українства: Політичний аспект / І. Поліщук // Людина і політика (Київ). –2001. – № 1. – С. 86–92.

10. Розумний М. Справа честі. Алгоритми національного самоопанування. Політичні есе / М. Розумний. – К., 1995. – С. 48.

11. Романенко Ю.В. Соціалізація особи: метапрограмний та психотехнологічний аспекти / Ю.В. Романенко. – К. : Вид-во ДУІКТ, 2007. – 407 с.

12. Шангіна Л. Про країну, державу та громадян у перехідному віці / Л. Шангіна // Дзеркало ти- жня. – 2006. – № 31.

13. Донченко О. Архетипи соціального життя і політика: Глибинні регулятиви психополітично- го повсякдення / О. Донченко, Ю. Романенко. – К. : Либідь, 2001. – 334 с.

14. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом / І. Лисяк-Рудницький // Лисяк- Рудницький І. Історичні есе : в 2 т. – К., 1994. – Т. 1.

КРЯЧКО В.І.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *